Традиційне гончарство Європи

Оцінка
Скачати

Цікаво, що в Умбрії ченці й черниці виготовляли черепицю [6, с. 81]. В Дерута (Умбрія) особливо цінується стара традиція розпису, «при якій всі знають, як воно має бути», і змінюють її дуже мало. В Дерута гончарське ремесло звичайно поділене між тими, хто ліпить, і тими, хто розмальовує посуд. Причина цього полягає в пишному, складному розписі з визначальною для майолікового посуду технікою, яка часто опановується вже після багатьох років навчання [6,    с. 108]. У Бассано дель Граппа (північна Італія) гончарству учаться підмайстри, котрі, проте, є спадковими гончарями, часом упродовж чотирьох поколінь; на легких роботах — розписі виробів — задіяні жінки, на важчих — формуванні виробів і коло горна — чоловіки. Часом і останні розписують [6, с. 138].

В Румунії гончарне мистецтво також передається від батька до сина, від дядька до племінника [6, с. 50, 64,88]. У румунів розписом посуду традиційними орнаментами, які мають назви «змія», «ріка», «пшеничні висівки», займаються жінки [6, с. 20, 88]. Давня румунська традиція розпису базується на геометричних фігурах [6, с. 130]. Гончарі з Легецені їздять продавати свої вироби на ярмарок у Беіус, перед Великоднем, — край села, коло річки [6, с. 130]. У Горецу (Румунія) гончарський фах передається понад чотири покоління [6, с. 130]!

В Португалії жінки також займаються декоруванням і глазуруванням [6, с. 40, 41, 114]. Однак вони не гончарюють. Ця робота вважається занадто важкою для жінок, але вони можуть покривати посуд поливою і заповнювати горно [6, с. 114]. У португальців гончарський фах також передається протягом кількох поколінь від батька до сина [6, с. 142].

У гончарських осередках Швеції — Сторторпгоф, Раа, Едане, Хьоганез — ремесла також вчаться у батька, воно передається в роду поколіннями, до того ж, беруть учнів і підмайстрів [6, с. 33, 84-85, 164-165, 172]. Шведські гончарі вважають, що в понеділок і вівторок працюється найгірше, а найкраще в середу, четвер і п'ятницю [6, с. 172]. У Данії ремесло гончаря теж передається від батька до сина [6, с. 120-121]. Аналогічно в Норвегії гончарське ремесло передається від батька до сина, зяті гончарів також успадковують фах. [6, с. 156]. У італійців в Валларіусі (Прованс, Франція) — так само. Прикметно, що гончарі були шанованою групою ремісників, незважаючи на низькі прибутки. У ремеслі була задіяна вся родина: батько формував з глини посуд на крузі, мати ставила вироби сохнути, прикріплювала ручки і вкривала поливою, діти допомагали. Відпочивали гончарі по неділях і четвергах [6, с. 98].

Жан Баптістен Спада з Валларіуса, що працює у техніці «La poterie Provençale», зізнається: «Я кажу сьогодні моїм дітям, що не можна навчитися ремесла за вісім днів. Треба трошки дещо потерпіти… Тоді всі тут сміються, оскільки кожен в родині також знає, як сильно я люблю свої гончарські знаряддя…» Діти Жана Баптістена бачать, яке важке ремесло їхнього батька, тому не дуже прагнуть продовжити його справу. Однак Жан Баптістен вірить, що його діти відчують, як сильно він любить свою професію, і що вони побачать, можливо, одного разу навчаться, що речі одночасно можуть бути важкими і хорошими [6, с. 98]. Деметріо Каріді з того ж міста, описуючи  свою професію, вживає слова «пристрасно», «закохано» і «любов», свій фах вважає найкращим. Навчився він його у батька й діда. Раніше жінки у Провансі не гончарювали, оскільки вони були пов'язані з домом і піччю. Жінки могли працювати лише мимохідь або частину часу. І найважливіше: згідно з французькою традицією, за кругом мусять сидіти чоловіки. І щоб змінити її, потрібен час. Крім того, працювати на керамічній фабриці — то часто важка робота, і через це жінки почуваються не при ділі. Нині жінки найчастіше є дизайнерами форми чи керамістками у майстернях. Прихід жінок у професію завдяки керамічній школі в Каннах радує провансальських гончарів. Раніше серед жінок гончарювали хіба що черниці. Вони славилися своєю прекрасною керамікою і мали майстерні в монастирі [6, с. 187].

В Іспанії (Убеда) гончарі працюють цілий рік, іноді навіть по неділях. Будучи віруючими християнами, вони все одно переконані, що «Бог сказав «о'кей» неділям. Бог пробачить, Він знає, що, коли не працюють, нема чого їсти» [6, с. 26]. У Гранаді іспанські гончарі — нащадки мусульман — передають ремесло від батька до сина протягом багатьох поколінь (до 14!), не змінюючи техніку й дизайн. В Убеді теж сини і зяті переймають ремесло, воно передається також протягом багатьох поколінь. І ліпкою, і декоруванням, і поливою займаються чоловіки — жінки у іспанців не повинні бути присутні в майстерні. «Майстерня — для чоловіків, так це зветься у нас, наші жінки — вдома». Ремесло, як і в Убеді, передають від батька до сина, протягом багатьох поколінь [6, с. 26, 124]. В Ля Рамбля (Кордова) малюють жінки. Вони розписують посуд квітами. Вважається хорошою справою залучати до роботи родину [6, с. 150]. В Байлен (Хаен, Іспанія) також вважають, що «майстерня — це дім чоловіків, тут не повинні працювати ніякі жінки». Це чоловіча територія. Раніше гончарювати вчилися у майстра, тепер сини гончарів переймають батьківське ремесло [6, с. 182].

Аналогічні явища можна відзначити у німецькому гончарстві. У Бокенау (західна Німеччина) гончарський фах передавався у родинах протягом чотирьох і більше поколінь. Чоловіки гончарювали, жінки (до 1914 р.) продавали посуд [6, с. 166]. У Штрутгоф-Мюнхвальді (західна Німеччина) також існували гончарські роди, у яких ремесло передавалося від батька до сина протягом п'яти поколінь і більше. Нині гончарі навчають своєму фаху як синів, так і доньок, ще беруть пару учнів і наймають тимчасових працівників для різної практичної діяльності. Розписують посуд їхні дружини. Якщо дівчина виходила заміж за гончаря, вона мусила неодмінно навчитися розпису [6, с. 176-177]. У Верхніх Лужицях (східна Німеччина) фахові знання у гончарстві ще в другй половині ХІХ ст. передавалися майже виключно усним шляхом. Збереження традиції усередині родини не було метою, але об'єктивно проявлялося саме воно [6, с. 11], що підкреслює езотеричність гончарського ремесла. У професійній педагогіці тюрінгських гончарів ХІХ ст. (м. Бюргель, східна Німеччина) велике місце займало копіювання старих зразків. Новаторства не заохочувалися, при цьому посилалися на авторитет релігії, Святого Письма (книга Левіт) [16, с. 60]. У Бюргелі (Тюрінгія) посуд також розписували жінки [16, с. 157]. Соціальне становище гончарів у Німеччині було не найкраще. Можливості для заробітку у них в середньому були нижчі, аніж в інших ремісників [16, с. 58]. Це спонукало до створення цехів. Гончарська корпорація Бюргеля (1706 — 1863) передбачала щорічні вироби головного майстра, прийом учнів, визначала час навчання і визвілки підмайстрів, встановлювала час мандрівки, екзамену на майстра, щоквартальні  збори, ярмаркові приписи, брала на себе похорони майстрів, побори й штрафи [16, с. 53].

1 2 3 4 5
Традиційне гончарство Європи 3.8 з 5 на основі 4 оцінок від 4 користувачів